Наталія Ткачук, ініціаторка збору підписів під петицією до Бундестагу про Голодомор Плакала як від радощів, так і від відчаю

Отже, ми це зробили! До кінця 27 травня кількість підписів під електронною Петицією на сайті німецького Бундестагу про визнання Голодомору 1932-1933 років геноцидом сягнула 56 847 при необхідних 50 тисячах. Причому нові голоси надходили буквально до останньої секунди перед північчю. Просто неймовірно, як на очах мінялися цифри!

А ще є понад 15 тисяч паперових петицій, більшість з яких були передані у понеділок до Комітету німецького парламенту з петицій.

Ці листи, рівно як і Петиція за номером 89118 значною мірою стали заслугою української активістки з Мюнхена Наталії Ткачук, її наполегливості та твердої віри в успіх. І це незважаючи на те, що за перші два тижні з чотирьох була зібрана лише десята частина від необхідного, на скепсис і навіть насмішки з боку чималого числа «співчуваючих реалістів».

Це стало справжнім подарунком для Наталії до дня народження, який вона відсвяткувала 27 травня.

Наталія під час розмови з кореспондентом Укрінформу постійно повторювала, що Петиція – це спільна справа групи українців, що ініціювала її не вона одна. Та дуже дякувала багатьом-багатьом людям, які долучилися до великої справи, підтримували, зробили це можливим.

Але ця перемога – лише початок. Попереду ще дуже довгий і зовсім непростий шлях. Зупинятися на якому українці Німеччини не збираються.

МАЮЧИ ВІРУ, МОЖНА ЗРОБИТИ ВСЕ

– Наталіє, ви минулого тижня літали до Києва, щоби агітувати людей підписувати Петицію, буквально ходили по вулицях і просили людей віддати свої голоси…

– Так, на 5 днів поїхала до Києва, вирішила, що в столиці буде більше можливостей зібрати голоси. Повернулася до Мюнхена в неділю, привезла підписи. Була, зокрема, на Мистецькому арсеналі, в п`ятницю «стрибала» по Адміністрації Президента, збирала.

– Ви організовували збір підписів просто на вулицях також і в Мюнхені, постійно закликали через соціальні медіа, через друзів не залишатися осторонь. Як люди сприймали, коли до них зверталися?

– Дуже багато людей на початку ставилися скептично.

Тут є передісторія. Минула петиція, яку подавали в 2016 році, назбирала аж … 116 підписів. Справа в тому, що про неї ніхто толком навіть не знав, я так само не знала, незважаючи на те, що живу тут вже 23 роки та з них останні 5 інтенсивно займаюся Україною. Зараз люди думали також, що не назбираємо навіть і тисячі. Перші 2 тижні дуже повільно йшло, було тільки 5 тисяч. А потім почали долучатися.

Якщо мати віру, то зробити можна все!

– Майже 57 тисяч лише на сайті німецького парламенту. А ще ж є ті, що на папері…

– Ті, що передали до петиційного Комітету через МЗС, це – 13 тисяч. Але ще є ті, які люди надсилали самі. Не знаю точно, але думаю там тисяч 5 або навіть більше буде.

Коли публікуєш петицію, дають людину, яка опікується нею. Я мала можливість кожного тижня дзвонити – питати, як справи, радитися. Я спочатку не знала, що можна надсилати факсом, що можна на е-мейл, думала, що можна тільки он-лайн або поштою. Коли вони сказали, що можна ще й факсом, то дуже багато людей долучилися додатково, насамперед людей похилого віку. Насправді, не в кожного є Інтернет, не кожен має час сидіти реєструватися, дехто просто не хотів надавати свої дані. Трошки людей відлякнуло те, що треба було зробити пароль. Справа пішла швидше, коли зробили покрокову інструкцію українською.

Петицію підписували всі – від китайців до мексиканців, німці, звичайно, також

– Підписували лише українці?

– Ні, правила цього не вимагають. Не було обмежень, це дуже добре, що вони не вимагають робити це за національною ознакою, інакше ми, мабуть, і не впоралися би.

Підписували українці всього світу.

Підписували всі, від китайців до мексиканців; німці, звичайно, також.

ВСЕ ЛИШЕ ПОЧИНАЄТЬСЯ

– Коли стало відомо, що підписи зібрано, у багатьох було прямо таки відчуття перемоги. Але що далі?

– А далі в них є 4 тижні для підрахунку всіх підписів, які надійшли факсом, на поштову скриньку, те, що ми робили на е-мейл, відскановували тощо. Ми знаємо про майже 57 тисяч онлайн і ці 13 тисяч, які були передані за допомогою Посольства в Комітет. Але ми не знаємо про ті, які надсилали з України, з Канади, Австралії, Америки чи з Великобританії та Ірландії.

Після того, як все порахують, вони напишуть мені листа.

– Необхідна кількість зібрана. Чи автоматично в такому разі Петиція потрапляє на розгляд Бундестагу?

– Ні. Навіть близько ні.

Вони будуть радитися. Причому, наскільки я зрозуміла, не місяць і не два, а, мабуть, навіть і не шість.

Для того, щоби зрозуміти, як «швидко» все відбувається, розповім, як починалося з цією Петицією. Я подала її в середині грудня 2018 року, до 85 роковин Голодомору. На сайті було написано, що моє питання буде розглядатися 2 тижні. Я зраділа, подумала, що встигнемо ще до кінця року. Надіслала їм підписи, які ми зібрали в 2018 році – кількасот у Мюнхені, Берліні. А вийшло так, що вони 4,5 місяця лише розглядали текст Петиції.

Отже не відомо, скільки вони будуть розглядати її по суті. Це може бути й рік. Або, навпаки, швидко. Вони не можуть самі сказати.

– Ну добре, будемо сподіватися, що питання буде поставлено на розгляд парламенту. Які шанси тут?

– Шанси того, що вони визнають Голодомор як геноцид, – майже нульові.

Але ми зробили перший крок. Ми будемо думати над новою стратегією. Є пара планів, ідей.

Можливо, просто будемо переробляти саме формулювання та намагатися, щоби вони визнали спочатку, що був сам факт Голодомору. Це на першому етапі. А далі, звісно, будемо працювати, й це буде вже також робота дипломатів – «добивати» питання.

Ми зробили цей перший крок, але робота ще буде дуже-дуже довгою.

РОБОТА БАГАТЬОХ ЛЮДЕЙ

– Як взагалі народилася у вас ця ідея з Петицією?

Мені казали, що німці на це не підуть, що дуже сильні симпатії до Росії

– По-перше, хочу підкреслити, що я не одна все це робила. Та й текст Петиції не мій. Це колективна робота, нас було понад 10 людей – з Мюнхена, Берліна, Людвигсфельда. Думали над текстом, кожне слово вивіряли.

Я просто до купи все зібрала та відправила в Бундестаг. Багато людей підтримували ідею, але не хотіли «публічності». Потрібна була людина, яка зробить це від свого імені. Я стала такою людиною.

Відверто кажучи, в мене спочатку була дуже маленька надія, що вони нашу Петицію на сайті Бундестагу оприлюднять. Справді, був цей сумнів. Бо мене достатньо багато людей відмовляли, казали, що німці на це не підуть, що це не в їхніх інтересах, що дуже сильні симпатії до Росії. Казали: забудь. Але якщо про все забути, то нічого не треба робити. Я сказала: я спробую!

Плакала як від радощів, так і від відчаю. На початку було дуже складно, дуже.

Але долучалися такі люди, про існування яких я навіть не знала. Писали, дзвонили. Волонтери потужно допомогли. Наші вояки підписували.

Пану Павлу Клімкіну – велика подяка. Після того, як на його сайті з`явилося повідомлення, протягом пари годин було 4,5 тисячі репостів, почали люди писати.

Дуже швидко підтримала пані Світлана Мельник (дружина посла України в ФРГ Андрія Мельника – ред.).

А далі пішло вже: Геннадій Афанасьєв, Володимир Жемчугов.

Я коли отримала лист підтримки від Володимира Жемчугова, я просто ревіла… Боже, людина, не маючи рук, сіла та підписала. Він розіслав запрошення на друзів, написав, що сам підписав і закликав усіх зробити те саме. Я зрозуміла тоді, що якщо такі люди нас підтримують, то треба просто працювати далі.

Чотири тижні майже не спала. Останній місяць займалася виключно Петицією, більш нічим. До останньої хвилини було велике хвилювання.

Це дуже важко…

Але ми впоралися!

Ольга Танасійчук, Берлін

Фото: Jurij Duschko

Источник

Оставьте первый комментарий

Оставить комментарий

Ваш электронный адрес не будет опубликован.


*